У середині липня 1942 року в обстановці цілковитої секретності у Вінниці чекали на приїзд фюрера.

Фронт на той час підійшов до Сталінграда. Після 250 діб героїчної оборони довелося здати Севастополь. А 22 липня з важкими боями радянські війська залишили останнє на території України місто.

Про маршрут спецпоїздів № 427 і № 427-біс у всьому рейху мала знати буквально купка особливо довірених людей. У шифрограмі їхній поіменний список стояв під грифом «Цілком таємно» і, звичайно, був достеменно відомий гестапо.

З Берліна потяги-привиди мали прибути до Брест-Литовська. Попереду літерних составів наказувалося пропустити, неначе рибок-лоцманів, контрольні ешелони та бронедрезини. Щоб у разі несподіванок, якщо десь буде заміновано колії, ці смертники й підірвалися. Небезпечні ділянки на дальшому шляху до Вінниці наказувалося прикрити авіацією з найближчих аеродромів.

Здавалося б, усе передбачено, сховано, зашифровано. Але попри всі надсекретні заходи, таємницю зберегти так і не вдасться…

 Першу куценьку згадку про цю історію буде оприлюднено майже через чверть століття по закінченні війни. Чому, спитаєте, так запізно? А відповіді немає й досі.

Та й то для загадкових цих подій у трьох розлогих томах офіціозного — під грифом Інституту історії партії — і свіженького на той час видання «Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941 — 1945 рр.» (ач, як назву викрутили, щоб навіть не пахло націоналізмом!) знайдеться чомусь лише неповних шість рядків. «Влітку 1942 року вінницькі підпільники першими повідомили Верховне Головнокомандування з допомогою брянських і білоруських партизанів, до яких вінницькі підпільники спеціально посилали своїх зв’язкових І.С.Драхлера, Г.Т.Прокудіна, І.А.Бондаря та І.Я.Бялера».

Проте коли я спробував викласти ту драматичну історію докладніше, а режисер Укркінохроніки Арнальдо Фернандес за моїм сценарієм зняв у Вінниці про це великий епізод для нашого повнометражного документально-публіцистичного фільму «Я, партизан України», з ЦК КПУ пролунав грізний окрик:

— Негайно вирізати!

Без жодного пояснення причин.

А ще ж були живі принаймні троє з чотирьох названих у тритомнику зв’язкових, хазяйка конспіративної квартири Дудківська, командир білоруського партизанського загону Бокун, чи не єдиний вцілілий будівельник «Вервольфа» — каменяр Петро Тривід, який утік перед розстрілом в асенізаційній діжці, перекладач ставки фольксдойч Ляубе, котрий, відбувши 18 років покарання, працював електриком у Сибіру.

Тодішній цеківський куратор кінематографа С.Д.Безклубенко, від якого завжди марно було чекати щирого слова, лише багатозначно зблиснув окулярами, не дивлячись за звичкою в мій бік. Проте явно натякав на мою основну професію:

— І писати для преси, між іншим, не раджу. Головліт все одно не пропустить.

Отак блокнот з побіжними нотатками про давню розмову з одним із згаданих у тритомнику зв’язкових — киянином Іваном Яковичем Бялером — і заліг у мій архів. І тільки нещодавно, риючись у старих паперах, я випадково натрапив на оте забуте свідчення. А на першій сторінці, виявляється, і дата зустрічі збереглася — 27 листопада, і місце її занотовано: «Відділ будматеріалів УкрНДІГІМ». Одначе як ця абревіатура розшифровується, стерлося з пам’яті також.

Перечитав коротенькі записи, багато що все ж таки пригадав, а відтак вирішив оприлюднити той заборонений колись ЦК спогад. Та й слушна ювілейна нагода якраз набігла: рівно шість десятиліть від початку проклятої війни.

…Травою забуття поросли подзьобані часом величезні, у кілька метрів завтовшки, брили підірваного залізобетону. Молоді дерева вигналися поміж зрізаного гігантським вибухом старого Коломихайлівського лісу. У вкопаному в землю бетонному прямокутнику, захаращеному всіляким мотлохом, колишньому басейні фюрера, гралися діти.

Вдень і вночі вирує поруч автомобільна траса. І лише меморіальна стела за дорогою, біля села Стрижавка, на місці засипаного протитанкового рову — братської могили 14 тисяч розстріляних будівельників, громадян Радянського Союзу, Польщі, Чехословаччини, Норвегії, — нагадує: тут було одне з найзловісніших місць війни.

Отаким і постав тоді переді мною об’єкт смертельно небезпечних зацікавлень вінницьких підпільників — «Вервольф», польова ставка Гітлера під Вінницею. Єдина на території колишнього Союзу.

Уклякнувши в диких бур’янах, що вовчо вигналися поміж зрушених з місця бетонних брил, я і зараз неначе бачив серед них зловісний привид минулого. Бігом крові, на доторк відчував небезпеку, й досі незримо розсіяну в повітрі. Хоча узлісся нічим особливим не вирізнялося — без наїжачених спіралей колючого дроту чи вишок, ощирених кулеметами. Злостився в ці хвилини хіба що на безперервне сумирне сюрчання коників — заважало цілковито зануритись у минуле. Та й вітерець пахне не згарищем, не людським тліном, а духмяним буйнотрав’ям узеніті  літа.

Ще до відрядження сюди я довідався, що протягом літа та осені 1942 року саме в цих бункерах у лісі недалеко від села Коломихайлівка перебував військовий і політичний центр керівництва світовою агресією. Звідси Гітлер і його верхівка вели свої операції, що закінчилися крахом під Сталінградом та на Кавказі.

А далі історія його польової ставки була така.

Сорок третього фюрер прилітав до Вінниці на цілий місяць перед Курською битвою.

Останній раз у серпні того ж року він п’ять з половиною годин поспіль в закопаних у землю апартаментах мудрує над картами з командуючим групи армій «Південь» фельдмаршалом Еріхом фон Манштейном: рятуйте Донбас! А перед від’їздом «милостиво» дарує фельдмаршалові свою ставку. Відчув-бо для себе небезпеку: надто близько підійшов фронт. Відтоді чобіт фюрера ніколи вже не ступить на українську землю.

Тут Борман і Розенберг складали свої маячні плани довічного понімечення України поселенцями-арійцями. Сховані під землю, як кроти, вони потай замислювали цілковите винищення українців як нації. Потайні заміри на нарадах у Рівному із солдафонською прямотою вибовкував Еріх Кох, гауляйтер України: «Після перемоги поляків та українців і все, що огинається коло рейху, можна пустити хоч на фарш».

Закопавсь і собі у 8 кілометрах од «Вервольфа» у власні забетоновані нетрища, інший верховода — Герман Герінг із штабом Люфтваффе. Величезні аеродроми, наземні й підземні, найкращі аси рейху, — все зосереджено в цих краях.

Через усю окуповану Європу від ставки фюрера і аж до Берліна 30 тисяч військовополонених тягли багатоканальний броньований кабель.120 дротів ховались у мідній трубці та закопувалися на не доступну для зловмисників глибину. Задля збереження таємниці усіх, хто будував секретну лінію спецзв’язку, звісно, нещадно знищать.

Безпечною мертвою зоною намагалися оточити загарбники це вовче лігво. З довколишньої території близько 60 тисяч мешканців виселили у трудові табори. Навколо ставки викопали рів, через колючий дріт огорожі пропустили електрострум. У найбільш небезпечних місцях звели двометрову бетонну стіну і ще на метр — проти підкопу — заглибили її в землю. Коли «Вервольф» почне функціонувати, ставку намертво прикриватимуть танковий і зенітний полки та фельджандармерія. Навіть німецьким літакам заборонять пролітати над нею без спеціального дозволу. А кількаметрові бетонні стіни бомбосховища убезпечуватимуть фюрера від випадковостей.

Саму подільську землю потаємно поділили тоді на квадрати. У кожному з них спеціальні служби, гестапо, СС, особиста охорона Гітлера встановили найжорстокіший режим. Будь-кого, коли падала щонайменша підозра, безжально розстрілювали. Спалювали цілі села. До ноги вирізали їхніх мешканців.

А в середині цієї смертельної зони, наче насміхаючись, придворний фотограф увічнює зворушливу сценку: фюрер годує з рук козеня, що прибилося до ставки, — маленьку сарну. І поруч із стратами, прізвищами підпільників, звітами каральних експедицій, що вирушали по селах на екзекуції, «Щоденник охорони ставки» задокументовує раз, а потім вдруге і втретє крихітне козеня, що його так уподобав індивід з вусиками стовпчиком, котрий пускав під ніж цілі народи...

А втім, в історії «Вервольфа» був ще один макабрично-саркастичний момент: доки добудовувалося підземне сховисько воєнних злочинців, ставка розташовувалася в будинку вінницької божевільні. Перед тим півтори тисячі психічно хворих не вагаючись знищили, як і диктувала нацистська доктрина про чистоту людської раси.

На допиті в сорок п’ятому році генерал-полковник Йодль, начальник штабу оперативного керівництва при ставці фюрера, покаже:

«Влітку 1942 р. я вважав, що Гітлер погано вів воєнні дії на Східному фронті. Гітлер в цей час перебував у Вінниці й звідти керував воєнними операціями. Я списував це на те, що він погано зносив російський клімат».

У сорок п’ятому вони, бач, заговорили про клімат. А в сорок другому згадуваний вище і по-німецькому пунктуальний «Щоденник охорони ставки» (оригінал знаходиться у Вінниці) засвідчує інше — не клімат, а невпинну, дратівливу тривогу: в районі «Вервольфа» зафіксовано 1860 актів опору. Секретні донесення в Берлін зберегли нам імена тих, хто став бійцями тилу, назви партизанських загонів, що вели нещадну боротьбу із загарбниками.

«Не мертве поле, — писав про ці події П.Вершигора, — де владарювала лише гітлерівська ставка та її численна, озброєна до зубів охорона, що прикривала ставку і з повітря, і з землі, розкинулося навколо. Ні, вируюча ненавистю українська земля, населена мужніми людьми, земля, що дихала зненавистю до окупантів, нескорена Україна, розкинулася широко навколо «Вервольфа».

Серед отої купки утаємничених, кого в шифрограмі перелічено поіменно, був і начальник Вінницької залізниці. Але перш ніж про це довідається герой нашої оповіді, що насамкінець шістдесятих сидів переді мною посеред своєї лабораторії з пресами, приладами для випробувань нових будматеріалів, посивілий, у товстих, мов денце склянки, окулярах, передуватиме досить тривала передісторія. Точніше — історія його, Івана Бялера, поневірянь на тій війні.

До армії Іван Якович Бялер устиг захистити в Києві кандидатську дисертацію. У передвоєнні роки це було ще рідкістю, а в нашій історії зіграє неабияку роль.

Війну зустрів у 8-й танковій дивізії 4-го мехкорпусу 6-ї армії. Комкором, до речі, був сумнозвісний генерал, тоді ще не зрадник, а молодий пестунчик самого Сталіна, — Власов.

На початку серпня сорок першого під селом Підвисоке на Кіровоградщині німці, що стрімко наступали вглиб України, оточили залишки двох розгромлених армій. Але Бялер опинився серед тих, кому вдалося вирватися з кільця. Пошарпаний фронт тим часом відкотився далеко на Схід, і оточенців звели в партизанський полк. Близько місяця воювали вони в степах.

— Попервах було дуже важко, — згадував Бялер. — Без досвіду, чужі території. Проте німці були ще безтурботні. А тому ми зуміли розгромити їхній інженерний батальйон, а потім штаб угорської кавбригади. Після цього невеликою групою, десь під сотню чоловік, подалися на північ, за Умань. Під селом Паланочка, виснажені переходом, попадали в кущах і поснули. А тут — німці…

У полоні він потрапить в одне з найстрахітливіших місць сорок першого — так звану Уманську яму. Під страхом розстрілу Сталін заборонив будь-кому на Південно-Західному напрямі відступати, хоч то був єдиний розумний вихід, а відтак кинув напризволяще, під гусениці німецьких танків війська цілого фронту. Та й ще вперше поставив за спиною загородзагони з кулеметами (відтоді цей жахливий винахід він використовуватиме вже до кінця війни). А німці блискавичними танковими ударами оточували, знищували і захоплювали в полон цілими дивізіями, корпусами, арміями. І нескінченні натовпи червоноармійців у сорок першому перейшли на скін через Уманську яму — величезний кар’єр цегляного заводу, де гітлерівці влаштували концтабір. При ньому, стверджував Бялер, там гибіло тисяч з 20 — 30 полонених. І зронить одну-єдину, проте вражаючу детальку:

— Випили всі калюжі.

Далі на його хресному шляху буде Вінницький табір. Від гімнастерок залишилося саме лахміття, за вісім днів ані рисочки в роті.

— Їли тріски, всі ремені поз’їдали.

Та мусило ж колись і пощастити? Один з товаришів випадково зустрів свого колишнього коновода. Тепер той служив у поліції. У вересні він і зорганізував їм втечу.

На волі у групі з п’яти осіб Бялер найнявся на роботу майже за спеціальністю: у будівельну фірму «Лані — Крез». Диплома, звісно, та кандидатського вченого звання не питали, дали в руки лопату — вперед.

Фірма мала збудувати роз’їзд Тюшки. Керував нею чомусь не німець, а поляк — Роман Зеленський. Дивний, як на новий режим, був той начальник. Робили вони якось нівелювання на роз’їзді. Вітрюган у той день — рейку з рук вириває. А тут збоку, непомітно начальник, Зеленський, і тихенько, під ніс, наче сам до себе:

— Видме, як рейку, німців з Росії…

Перестали його боятися. Зеленський признався, що в минулому, як і Бялер, киянин: батько мав на Сінному базарі винну крамничку, лише у двадцять четвертому виїхав до Польщі. Скоро і сам начальник уже не крився, що люто ненавидить наці.

Тепер надії на повернення до своїх пов’язували з кінцем будови. Підуть поїзди, можна буде сховатись, дістатися лінії фронту. То Зеленський шепнув, що паровозовагонобудівний завод ремонтуватиме танки.

На той час у місті на багатьох підприємствах та в організаціях виникли вже підпільні групи. Утворився спільний підпільний центр — Бевз (керівник комітету, посмертно удостоєний звання Героя), Бойко, Левинець… Ну і його, Бялера, підключили. Збиралися в бібліотеці Коцюбинського. Нібито книжки читати.

У лютому сорок другого стало відомо: до Вінниці прибув високий німецький чин — генерал-полковник. У міській управі підпілля мало свого чоловічка. Він і повідомив: у місті велика робота з виявлення житлового фонду та ремонту. Зальотний чин вимагає і вимагає приміщень.

Задумалися: навіщо? Кого ждуть? І для чого?..

Розвідка підкинула новеньке: з табору, де Бялер з товаришами по нещастю поз’їдали геть усі ремені, почали масово забирати кудись полонених. Простежили маршрут — возять до Стрижавки й назад, десь по 50 — 100 машин щодня. Але потикатися туди зась — зусібіч патрулі.

От коли знадобиться професійне око Бялера. Дисертацію він захищав із залізобетону, тож за марками на мішках цементу, який у фантастичних кількостях німці почали завозити до Коломихайлівського лісу, легко визначить — це підземне будівництво. Але що ж будується? Підземний завод? Ангар?..

А там, у забороненій зоні, де з кінця сорок першого надривалися тисячі полонених, п’ять з гаком місяців найбільші фірми рейху «Тодт», «Краус — Гаар», «Галас», «Нойманн» показували все, на що вони здатні.

На залізниці в підпілля також була своя людина — вірмен. Чи насправді батьки так нарекли, чи то конспіративне прізвисько, але в підпіллі його кликали Сергієм. Служив на непоказному місці — денщиком, але в самого начальника залізниці. А для розвідки в меткого денщика всі дані: до полону служив оперуповноваженим особливого відділу полку. У квітні Сергій приніс до підпілля новину:

— До мого шефа прислали нового заступника. Полковник залізничних військ. Промацати на всяк випадок?

Пізніше добуде й подробиці. Прізвище новоприбулого оберста — Стеглик (чи Штеглик), Карл Йосипович по-нашому. Здається, чех. А може, словак? Принаймні точно, що за Чехословацької республіки був начальником станції Брно. Але народився у Відні.

Подальше стеження підкидало щораз дивніші відомості. Новенький у жодних збіговиськах участі не бере, сповідує відлюдний образ життя — із служби прямісінько додому. Зачиниться, і цілий вечір з-за дверей бубонить приймач.

Ясність настане тоді, як Сергій заскочить дивакуватого оберста на слуханні Бі-Бі-Сі. Стеглик чудово розумів, чим пахне слухання ворожої англійської радіостанції, а через те критися в антифашистських настроях не став. А Сергій, не кваплячи подій, крок за кроком зміцнював почуття взаємної довіри. Нарешті відчув: уже можна поговорити не криючись. Запропонував зустрітися з кимось з підпілля.

Ризиковану пропозицію Стеглик сприйняв на диво спокійно. Зустріч призначили на Шмідта,14, на квартирі у Франі Йосипівни Дудківської, з сином якої Славком Бялер товаришував. Останньому і доручили остаточно схилити Стеглика до співробітництва.

Непомітно перевірили, чи не привів за собою хвоста. Бо хіба виключається подвійна гра? Може, і приймач настроїв на Бі-Бі-Сі за завданням гестапо? Ні, чисто.

Отам, на Шмідта,14, Іван Якович і дав неофітові найперше завдання — розвідати загадку, що давно непокоїть підпілля. Що за об’єкт зводиться у Коломихайлівському лісі? Наприкінці травня Стеглик і принесе приголомшуючу звістку:

— Буде ставка верховного головнокомандування.

Такого, звичайно, ніхто й уявити не міг.

Коли до Вінниці, а не до Києва чи, скажімо, до Рівного, оголошеного центром рейхскомісаріату України, прибуде з Берліна оперний театр… Усі сумніви відпадуть.

Але тим часом підпілля одна за одною стрясали трагічні події.

У квітні в місті нелегально об’явився колишній секретар сільського райкому партії. Він мав усі паролі від ЦК, через те легко вийшов на зв’язок, багато про що дізнався. Проте виявився провокатором.

Почалися повальні арешти. Гіркий рахунок підіб’ють потім: розстріляно 86 чоловік, включаючи керівника підпілля — І.Бевза.

Чи не першим з керівного складу схопили Бойка. Він не витримав тортур і зрадив. А групи вже готувалися до виходу в ліс. Ховались на Островського, 19, — колишній Фастівській — у секретах.

— Того дня лягли о другій годині ночі, — згадував Бялер.— Уночі скарали двох поліцаїв, вони особливо тероризували населення. А о п’ятій ранку — гестапо. Пістолети сховати встигли, але не більше.

Бялера, Потапова, Торокіна і ще одного зв’язали і повели до машини, а чоловік 25 так і лишилися під підлогою, в секретах.

— В Торокіна в кишені були патрони. Так він прорвав по дорозі дірку й спустив їх у халяву чобота. Гестапо з’явиться вдруге — о першій годині дня. А о п’ятій почне рубати підлогу над секретом.

Далі в старому блокноті неясності. Записи куці, уривчасті: «Втеча бандита. Прокопович втік. І прикмети з винагородою». Це, напевно, також про Бялера? При арешті, мабуть, назвався Прокоповичем? А прикмети і винагорода? Певно, з оголошення про розшук, раз чисто гестапівське визначення — «бандит»?..

Читаю продовження: «Перефарбувався у рудий колір. Мінялися явки». Отже, вочевидь ховався? І вдало. Бо запис у блокноті зберіг далі такий випадок.

Перевтілений, Бялер ішов кудись містом із Славком Дудківським. І раптом на розі вулиць Котовського і Дзержинського назустріч, під ручку з дочкою начальника поліції Павленка-Бородача, — гестапівський перекладач, лейтенант. Він перекладав допит Бялера.

Хху… не впізнав.

Після розгрому ухвалили створити новий підпільний комітет. Для налагодження зв’язку на місцях Побережець їхав якось через Козятин. І раптом бачить…

На платформі з виглядом великого начальника… генерал Власов. В оточенні гестапівців!

— От наволоч! — поспішив переказати побачене Побережець по приїзді Бялеру. — Твій же командир корпусу, а ким, гад, виявився?!

Але зрада ходила не лише десь далеко. У Вінниці вигулькнув іще один партійний функціонер — секретар Чернівецького міському Левченко. Коли заарештують і його, він спробує відкупитися: закласти розвідувальну цінність підпілля — залізничного оберста. Однак, на щастя, про нього Левченко майже нічого не знав, а Стеглик на дізнанні тримався з гідністю. Його так і не зможуть розколоти.

Балансування на краю загибелі не злякало відважного антифашиста. На конспіративну квартиру він приносив нові й нові адреси верховних установ німців.

…Генштаб сухопутних сил — у медінституті.

…Ставка Герінга і Люфтваффе — за півтора кілометра від Гулевця.

…У Житомирі — ставка Гіммлера, СС.

Поступово в підпілля накопичувались гори найцінніших, справді унікальних розвідданих. Як переправити їх на Велику землю?..

З повідомленням про «Вервольф» в одній групі з Бялером мали йти Бондар і Прокудін. Так вирішив «Дядько Сашко» — Олександр Леонтійович Парамонов, один з керівників підпілля, передвоєнний депутат Верховної Ради. Якщо не пощастить пробитися через лінію фронту, важливо дійти принаймні до білоруських партизанів — у них радіозв’язок з Москвою. «Дядько Сашко» свідомо не попередив, що водночас таємно споряджатимуть і другу групу —Драхлера — до Брянських лісів. Навіщо надіятися на дублерів? Завдання ж і в тих, і в тих настільки на грані безнадійності, що гріх не підстрахуватись.

Маршрут для бялерівської трійки визначили такий: Бердичів — Житомир — Овруч — Лоєв. Далі Молотково, це уже в Брянських лісах, якщо вийде осічка з Білорусією, або Мглін. Підготовку задумали найретельнішу, тривалу. Не дозволялися жодні записи, все завчалось напам’ять. Насамперед точні географічні координати «Вервольфа», приблизний план ставки, система охорони. Адреси та описи будинків штаб-квартир родів військ, вулиці й підходи, прохідні двори. Потім довго зубрили авіацію: розташування аеродромів, кількість літаків, прикриття — в районі Козятина і в Калинівці, біля ставки Герінга. Не один день витратили на транспорт: провізна спроможність залізниць, стан мостів, рухомий склад. Зв’язок — на яких хвилях і де запеленговано радіостанції. Окремо заучувалося розташування Оберкомандовермахт і різноманітних установ окупаційної влади. І ще безліч даних.

А були ж і власне матеріали підпілля — потреби, довжелезні списки людей, прізвища, імена, по батькові. В тому числі — для Бялера тут домішувався особистий момент — тих, хто пропав безвісти або опинився в полоні. Це має особливу ціну — за сталінськими законами усіх їх гамузом удома вважають зрадниками, а органам дозволяється репресувати сім’ї.

Загалом же належало завантажити в пам’ять таку силу-силенну даних, що коли передану по рації їхню доповідь розшифрують у Москві, матиме вона аж 217(!) сторінок машинопису…

Для конспірації на період підготовки на будинку ззовні, з вулиці, повісять великий замок, запалювати ввечері світло суворо заборонять. Нехай усе виглядає так, буцімто ніхто тут не живе. Але в Бялера буде ще й своя, окремішня турбота. Аусвайс йому роздобули на ім’я столяра Чугунова. Друзі жартували:

— Документ і печатка справжні, а людина підроблена…

А й справді, хіба перший-ліпший поліцай або фельджандарм повірить у його столярство, якщо попросить показати руки? Типовий інтелігент. Дрібниця, кажете? В їхньому ділі дрібниці й вирішують. Он у кишенях придумали ховати на випадок провалу крихти ціаністого калію. Поміж хлібних крихт. А валюта — голки. На будь-якій барахолці на голки можна виміняти хліб і що завгодно.

Для рук майбутній столяр Чугунов щодня викроюватиме кілька годин спецзанять. З пилкою і рубанком, з лаками, з морилкою. На це піде цілий місяць. Поступово долоні загрубіли, взялися мозолями. І напередодні виходу — ну, чим не столяр Чугунов? — у тріщини долонь намертво пов’їдалися темно-коричневі сліди від морилки, які не відразу відмиєш.

Якось у розпал підготовки несподівано постукали у вікно, що виходило у двір. Раз. Вдруге. І тиша. Бялер наважився трохи відхилити глуху фіранку. Ну, слава Богу, — свій…

То був Куксін, постійний зв’язковий із Стегликом, загукав з порога:

— Нумо, швидше! Мій хоче побачитися з Бялером.

Виявилося, квапитись таки було варто. Стеглик сунув йому якийсь папірець. Німецьку колишній дисертант засвоїв ще в аспірантурі, отож хутко перебіг очима. Оце так новина… У Вінниці буде Гітлер!!!

То і була шифрограма, про яку мовилося на початку: номери літерних поїздів 427 і 427-біс, маршрут, запобіжні заходи. Стеглик пояснив, що скопіював її нишком на столі в начальника залізниці. А може, одержав через англійську розвідку? Нещодавно з’явилася непевна підозра, що оберст працює і на неї. А втім, яка різниця? В їхніх руках остання, а може, найвагоміша з інформацій. І головне — дата.

Фюрер таємно прибуває до Вінниці 16 липня.